Сьогодні я знайомився з власним тілом по-чесному, як із новим сусідом, з яким прожив сорок років стіна в стіну й жодного разу не привітався.
Плечі: підняті до вух — це я ношу батьків голос. Опускаю. Щелепа: стиснута — це я тримаю невисловлене. Розтискаю. Живіт: твердий — там, виявляється, живе шестирічний і не дихає. Кладу руку. «Дихай, — кажу. — Я вдома. Можна».
І тіло, не звикле до доброго слова, спершу не вірить, а тоді відпускає, шар за шаром, як сходить лід. Я не пив сьогодні. Не тому, що тримався, а тому, що вперше було тепло зсередини — а кому ж тоді гріти себе ззовні?