І назвав я всі зорі знову — одну по одній, як кликав їх малим: ось Вечірня, ось Чумацький Шлях, ось та, що тільки моя. І небо в грудях, погашене сорок літ, засвітилось усе, нараз, як хутір на Різдво.
Малий я ходить тепер зі мною скрізь і дивується світу так, що й мені знов дивно: ой, які роси! ой, який місяць — як скибка!
Виявляється, дорослість — це не коли розучився дивуватись, а коли дозволив собі знову. Я дозволив. І світ побільшав. Хто повернув собі дитину, той повернув собі небо. І йде те небо за мною, ясне, по-дитячому віддане, як лоша.