Тепер я знаю всі зорі — і свої, і чужі. Веду малого за руку нічним хутором і вчу його, як колись мав би навчити хтось дорослий мене: «Не бійся темряви, синку. Темрява — то лиш небо, на якому ще не запалили твоїх зірок. Запалюй».
І ми запалюємо — одну за одною: оту назвемо Мамина усмішка, оту — Перше пробачення, а найясніша хай буде просто Я.
І небо в грудях, колись погашене, тепер таке повне, що світить навіть удень. Виявляється, дорослість — це коли стаєш дитині тим небом, якого тобі бракувало. Я став. Собі малому — насамперед. І йде за нами цілий хутір зірок, лагідний, вічний, як дитяча віра, що світ — добрий.