Тепер я кажу це не лиш собі. Кажу синові: ти людина, ні за що, просто так. Кажу втомленому перехожому очима: і ти. Кажу тій касирці, що боїться помилитись, як я колись боявся: і ти варта любові задарма.
Бо найбільший спадок, який можна лишити, — не статок, а ця проста певність, передана далі: ти не мусиш заслуговувати право бути.
Мене цього не навчили — я навчився сам, пізно, через пляшку й порожнечу. Тож тепер роздаю безкоштовно, щоб хтось не йшов моєю довгою дорогою. Ти знаєш, що ти людина? Тепер знаєш. І передай далі. Бо світ зціляється не згори — він зціляється від людини до людини, пошепки: „ти теж".