Ти знаєш, що ти — людина. Тепер уже знаєш. Не за п'ятірки, не за зручність, не за те, що нікому не заважаєш, — а ні за що, просто так, бо ти є, і це вже диво.
Я повторюю це собі щоранку, як умивання, бо сорок літ мене вчили навпаки. «Ти єдиний, — кажу хлопчиську в собі. — Іншого тебе не буде на цілій землі від початку до кінця світу. І ти вартий любові вже тому, що дишеш».
І він вірить — поволі, недовірливо, як вірять світанку після довгої ночі. Найбільша сміливість — не заслужити любов, а прийняти, що ти її вартий задарма. Я прийняв. І відпала потреба глушити порожнечу: бо де я повірив у власну цінність, там порожнечі більше нема. Є людина. Я.