Тепер я запалюю зорі не лиш собі. Іду містом, де дорослі ходять із погашеним небом у грудях, і тихо нагадую кожному: «Ти ж знав їх колись на ім'я. Поглянь угору».
І дехто підводить очі — і в ньому, як на хуторі мого дитинства, спалахує перша зоря.
Виявляється, кожна доросла людина — це згаслий зорепад, який чекає одного: щоб хтось сказав, що світити можна знову. Я кажу. І небеса оживають — у касира, у водія тролейбуса, у втомленої матері. Ми всі носимо в собі цілий космос, лиш забули глянути. Я нагадую. І йде за нами вже не один хутір зірок — ціле місто світиться зсередини, по-дитячому віддане вірі, що темрява — то лиш небо перед нашими зорями.