МАВКА: Бачиш квітку, що не в'яне? Звуть її безсмертник. Така й душа, що раз вернулась до себе.
МУЖ: Я думав, мене давно нема — самий попіл.
МАВКА: Попіл — то ґрунт. З нього й росте найупертіше. Ти пройшов крізь вогонь, воду й забуття — і не зрікся. Тепер тебе не візьме ні зима, ні час, ні смерть, бо ти став тим, чого не вбити: собою.
МУЖ: А як інші, ще заблукані?
МАВКА: Світи їм. Безсмертник цвіте навіть зрізаний — на те він і безсмертник. Хто віднайшов себе, той світить і по той бік темряви.
(Квітка горить тихим золотом. І чоловік уже не питає дозволу бути. Він просто є — назавжди.)