А тепер я співаю собі колискову — тому хлопчиськові, якому ніхто не співав.
«Спи, маленький, ти хороший,
ти не винен ні на гріш.
Хай надворі дощ та сльози —
я з тобою. Я не кину. Спиш?»
І він засинає в мене на руках, той, кого я сорок літ зневажав, — довірливо, тепло, нарешті в безпеці.
Любов, виявляється, не там, де її чекаєш від інших. Вона тут, у власних грудях, треба лиш зважитись її собі дати. Я зважився. І світ, що був холодний, став теплий зсередини. Любіть себе малого, люди. Це не егоїзм — це фундамент, на якому тримається вся інша любов.