Маріцин спів перейшов гори. У сусіднім селі стара, що теж сорок літ мовчала, почула — і собі заспівала. І так, від голосу до голосу, розв'язувалися горла цілого краю, де жінки століттями ковтали крик.
«Чуєш, доню? — казала Гафія з хмар. — Ти думала, що рятуєш себе. А ти розв'язала тисячу німих».
Бо проковтнутий крик передається у спадок, як і пісня; різниця лиш у тім, що перше душить, а друге визволяє. Маріца співала тепер на весіллях і похоронах, і люди йшли до неї, як до криниці. А та кварта, що колись топила її голос, давно стала глеком для квітів. У ній цвіте материнка — на всю межу, на цілий рід, що нарешті заговорив.