У селі межи горами Маріцу звали Німою, хоч була вона не німа зроду. Замовкла в сім років, коли вночі прийшла біда, про яку в хаті заборонили й слово мовити. «Мовчи, — сказала мати, — бо як скажеш, нас не стане». І Маріца змовкла на сорок років, проковтнувши крик, як ковтають жар. А щоб той жар не пік, прикладала до губ кварту — раз, і другий, і так життя.
Аж прийшла до неї стара Гафія, що знала зілля й мовчання, сіла поруч на призьбі й не питала нічого. Просто гладила Маріці руку, день у день, як гладять налякану козу. І одного ранку, на Благовіщення, Маріца розтулила губи — і випустила той сорокарічний крик, тихо, в хустку, всю його гіркоту. І не вмер ніхто. Світ не завалився. Тільки гори постояли мовчки, як свідки.
«От бачиш, — сказала Гафія. — Слово не вбиває. Вбиває проковтнуте». І Маріца вперше за життя заплакала по-людськи. І не потяглася до кварти. Бо вже мала, кому сказати.