А на другу весну Німа Маріца — вже не німа — почала співати. Тихо спершу, самими губами, тоді голосніше, аж гори обернулись. Співала те, що сорок літ ковтала: і кривду, і любов, і той дитячий жах, що став нарешті піснею, а не каменем.
«Співай, доню, — казала стара Гафія з-за хмар. — Голос, повернутий собі, лікує не одну тебе — він лікує весь рід, що мовчав до тебе».
І сходились люди слухати Маріцу, і кожен чув у її пісні власний проковтнутий крик — і собі розв'язував горло. Бо один вивільнений голос розв'язує село. А кварту свою Маріца віддала під квіти. Тепер у ній росте материнка.