Я — археолог власних руїн. Беру лопату, не чарку. Чарка засипає; лопата відкриває.
Шар перший: дорослий, твердий, як черепок. Під ним — попіл. Під попелом — пожежа, якій сорок років. Копаю глибше. Рука тремтить, та чин понад страх.
І ось — на глибині шести років — кістка дитяча, ціла. Не мертва. Сплячий, не вбитий. Хлопчик, якого засипали, щоб не плакав.
Я не несу його в музей. Я беру на руки. Земля осипається з тонких плечей. Він розплющує очі.
Археологу платять знахідкою. Моя — оце: я знайшов, кого поховали живцем. Себе.
Засипати — легко. Відкопати — це чин. Стою над розкопом, як воїн над відвойованою п'яддю. Тут більше не буде кургану. Тут буде дім.