Знали Грицька на все село як пропащого. «Була сила, та вся в шинок пішла», — зітхали баби. А ніхто й не спитав, відколи та сила почала пропадати. А почала вона з малого: як батько, сам битий життям, бив і сина, не зо зла — з безпорадності, бо інак не вмів. І ріс Гриць дужий тілом, та надламаний усередині, мов дуб із дуплом: зверху крона, а серце трухле. І заливав те дупло, чим міг, аби не чути, як свистить у ньому порожнеча.
Та якось, проспавшись над ранок у бур'яні, побачив він свого синочка, що дивився на нього — і впізнав той погляд. Свій власний, дитячий, зляканий. І щось у Грицькові обірвалось і стало на місце водночас. «Не передам, — сказав уголос. — Хай на мені й урветься».
І пішов не в шинок, а до хлопця, і вперше незграбно пригорнув — і сина, і себе малого заодно. Сила не пропала. Вона лиш чекала, поки Гриць перестане її топити.