Будували Софію півтисячоліття тому, та диво її в тому, що вона будується й досі — у кожному, хто зважиться. Бо людина — теж собор, тільки зведений поспіхом і занедбаний. Мене почали мурувати криво ще в дитинстві: замість світла — глухі стіни страху, замість бані — провалля. І я, дорослий, заливав ті тріщини вином, як заливають фундамент гнилою водою, — а воно текло, і собор хитався.
Аж зрозумів я істину каменярську: руїну не сховаєш — її відбудовують. Камінь до каменя, день до дня. Ось вставляю наріжний — спогад, від якого тікав. Ось виводжу арку — прощення. Ось підіймаю баню — і в неї влітає світло, якого не було сорок літ.
І на хорах стає малий я, той, кого замурували, — живий, співає. Диво не в тім, що собор не падав. Диво в тім, що його можна звести наново — з тих самих руїн, тими самими руками. Треба лиш почати класти.