Я довго колекціонував маски: іроніка, мандрівника, генія, пропащого генія (найкраща маска, дамам подобається). Аж лишилась одна, найміцніша, прирощена до лиця, — маска того, кому все байдуже.
Я зривав її найдовше, до крові, бо під нею було найстрашніше — не порожнеча, а ніжність. Звичайнісінька, немодна, без жодних лапок. Під усіма масками сидів хлопчик і питав одне: чому мене любили лиш у ролях?
І я зняв останню маску й сказав йому — прямо, без цитат, уперше без рятівної іронії: «Я люблю тебе. Не за роль. Просто так». І карнавал скінчився. І почалося щось незрівнянно цікавіше — я, справжній. Без маски. Без чарки, що теж була маскою. Голий, теплий, живий.