Назвімо це есеєм, хоч насправді це втеча, яка нарешті обернулась поверненням. Усе своє свідоме життя я мандрував — географічно й алкогольно — від однієї межі до іншої, переконаний, що Центральна Європа моєї душі лежить деінде, тільки не тут, не в мені, не в тому шестирічному, якого я лишив на пероні станції Дитинство.
Карнавал — це коли всі в масках, і можна не бути собою. Я обожнював карнавал. Бо без маски, тверезим, я чув незручне: малого, який питав, чому його любили лише за вдалі ролі.
Постмодерн навчив мене іронії — чудового способу не плакати. Та одного ранку іронія раптом не спрацювала, і крізь усі мої лапки й алюзії пробився прямий, як удар, текст: «повернись по мене».
І я зняв маску. Під нею був не автор, не персонаж — просто хлопчик. Я взяв його за руку, і карнавал стих, і лишилось щось зовсім немодне: ніжність без лапок. Виявляється, найрадикальніший жест для іроніка — сказати «я тебе люблю» без жодної цитати. Я сказав. Собі малому. І це був кінець карнавалу — і початок мене.