Розкажу вам, люди добрі, не про панів, а про себе, грішну. Зросла я в наймах у власної родини: годували, та не голубили, бо й їх самих ніхто не голубив. І затямила я змалку науку гірку: не показуй, що болить, бо з болю твого посміються або ще й приб'ють.
І ховала я серце, як покритка дитину, — під хустку, від людського ока. А щоб не чути, як воно плаче під хусткою, призвичаїлась до чарки, прости Господи. Думала — заколишу. А воно ще дужче квилить.
Аж зустрілась мені одна жіночка, проста, з добрими очима, та й каже: «Чого ти, сестро, ховаєш своє дитя? Покажи. Я не зраджу». І я вперше зважилась — розхристала хустку й показала те, що крила сорок літ: малу себе, заплакану.
І жіночка не засміялась, не вдарила — заплакала зі мною. І я зрозуміла: можна. Можна не ховати. І перестала пити, бо вже не треба було колихати потайки. Тепер я колишу своє дитя відкрито, при світлі, і ніхто його більше не відбере.