Десь між пранням, садочком і дедлайном я загубила себе — і навіть не одразу помітила. Так гублять одну рукавичку: ще тиждень носиш другу, сподіваючись, що знайдеться.
Я виявила пропажу ввечері, з келихом (другим), коли донька спитала: «Мамо, а що ти любиш?» І я зависла. Я знала, що любить вона, що любить чоловік, що любить кіт. А що люблю я — інформація була втрачена приблизно в шість років, коли стало ясно: хотіти своє — егоїзм, а хороша дівчинка обслуговує чужі бажання. І келих був не про вино. Келих був про те, щоб не чути цю порожнечу на місці власних бажань.
Тож я завела розшук. Знайшла стару квитанцію дитинства: там було записано, що я люблю малювати дельфінів і голосно сміятись. Я не сміялась голосно років двадцять — незручно ж.
Сьогодні намалювала з донькою дельфіна. Жахливого. І реготала так, що сусід постукав. І знаєте — мене знайдено. Була в кишені власного дитинства весь цей час. Просто заклало пранням.