Скакав вершник берегом, і кінь під ним був як хвиля, і море гриміло ліворуч, темне й давнє, як памʼять. Вершник той — я, а море — мій страх, що його налили мені в груди ще змалку, коли вдома штормило, а малий матрос не вмів ще тримати стерна.
І я довго не плавав — лиш гнав уздовж берега, не наважуючись увійти у воду, бо там, на глибині, лежав затонулий корабель мого дитинства. А щоб не чути, як риплять його щогли, заливав я вуха ромом, мов справжній пропащий моряк.
Та вершник у мені знав: хто боїться власного моря, той ніколи не випливе до себе. І я завернув коня — і ввійшов у хвилі. Пірнув до затонулого. А там, у каюті, сидів юнга — я семирічний — і тримав штурвал, чекаючи капітана сорок літ.
«Я прийшов», — сказав я крізь товщу. І підняв корабель із дна — не залізо, а себе. І ми попливли разом, юнга й вершник, морем, що вже не лякало. Бо своє море, раз перепливши, стає не безоднею — а дорогою.