У мене в грудях ріс ясен, та хтось підрубав його сокирою ще в дитинстві — і дерево завмерло, ні живе, ні мертве. А я ходив із сухим деревом усередині й поливав його не водою, а вогнем горілки, дивуючись, чого ж воно не зеленіє.
Бо в Хрущевім світі все живе: і камінь дихає, і кров тече корінням, і хлопчик може бути деревом. Та підрубаний корінь памʼятає сокиру й боїться рости.
І сказала мені земля зеленим своїм євангелієм: не вогню тобі треба, а нахилитись до власного кореня й торкнутись місця зрубу. І я торкнувся — там, де сім років, де біль. І замість палити — поклав долоню, як кладуть на рану лопух.
І сталося диво просте, як весна: з підрубаного пня пішов пагін. Тонкий, упертий, зелений. Бо корінь, виявляється, не вмер — він тільки ждав, поки його перестануть палити й почнуть любити. Зеленійся, ясене. Я більше не сокира собі. Я — садівник.