І став я приходити до тієї ріки щодня. Заходив у неї по серце й розмовляв із малим собою, як із онуком. «Бачиш, — казав, — оту вербу? Це я її садив, коли був тобою».
І ми пускали разом дитячі кораблики з кори, і кожен ніс на собі по одному моєму страху — геть, за течією, у велику воду прощення.
Зачарована Десна не змиває пам'яті — вона її освячує. І те, що було раною, ставало піснею. Доки людина боїться зайти у власну глибину, доти вона спрагла на березі. А хто зайшов — той напоєний навік. Я зайшов. І більше не сохну.