Тепер нас уже не двоє — нас хор! Голова співає згори, тіло гупає ритм, серце веде мелодію, і навіть страх дістав собі трикутник — дзень! — і теж при ділі.
Виявляється, коли перестаєш воювати з частинами себе, вони збиваються в оркестр. Я диригую всім гамузом — руками, що пам'ятають, ногами, що танцюють, дитиною, що нарешті сміється всередині.
Карнавал зрослого — найкраще свято, бо на нього не треба квитка: всі свої. Літати? Та ну. Унизу, в тілі, концерт, і я в першому ряду — він же й на сцені. Браво, ми! Усі шматочки — на уклін. І жодному вже не треба анестезії, бо хто грає в хорі себе, той не самотній навіть наодинці.