Заспівав Микола синові — а прокинулось село. Сусід почув крізь тин і собі замугикав онукові те, чого не співали йому. І пішло від хати до хати, як тепло від печі: батьки заспівали дітям незаспівані колискові, діди — просити пробачення, роди — розв'язувати столітні вузли.
Бо одна виплакана сльоза — крапля, а село виплаканих сліз — то вже річка, що змиває біду з цілого краю.
«Чуєш, тату? — шепнув Микола в землю. — Уже не одне коло. Уже вся Україна потроху розспівується». І ніч стояла тиха, повна колискових, і жоден тієї ночі не пив од розпачу. Бо розпач лікується не чаркою. Розпач лікується піснею, переданою далі.