Минув рік — і Миколине село не впізнати: вечорами з кожної хати чути колискові. Розв'язалися горла, що мовчали поколіннями. Дід Свирид у землі, певно, всміхається: коло, що душило рід сто літ, розспівалось за одне літо.
Прийшла сусідка: «Миколо, навчи й мене тієї колискової». — «Та вона проста, — каже Микола. — Береш своє дитя — теперішнє чи давнє, в собі — і співаєш йому те, чого тобі не доспівали. Слова самі прийдуть, як сльози».
І співає село. І ті, що пили від німоти, відставили чарки, бо горло, що співає, вже не треба заливати. Так людина рятує рід: не грішми, не помстою — переданою далі колисковою.