На нашому вокзалі засвітили нове табло: замість напрямків — імена тих, хто нарешті повернувся до себе. Моє там було перше. Тепер я приходжу не їхати — зустрічати.
Стою на пероні, де колись стояв малий я, і виглядаю інших загублених: тих, що женуть нічними потягами від власного болю. «Гей, друже, — кажу. — Зійди. Тебе тут чекають». І дехто сходить. І ми сидимо в буфеті, п'ємо чай, і я кажу їм те, що мусив колись почути сам: ти не винен, що тебе не вберегли.
Ціла наша побита країна — один великий вокзал, де всі вчаться не тікати. Я більше нікуди не їду. Я тут — світлом на терміналі, щоб хтось у пітьмі побачив, що додому можна.