На цьому вокзалі я знаю кожну тріщину. Тут пахне креозотом, пивом і втомою, і десь о третій ночі всі ми однакові — ті, хто не доїхав до себе.
Я теж довго не доїжджав. Брав квиток у будь-який потяг забуття, аби не сходити на станції з назвою «дитинство», де на пероні стоїть малий пацан у завеликій куртці й чекає, поки хтось скаже, що він не винен.
Знаєш, друже, найважче в цій країні — не виживати. Найважче — повернутись по того пацана. Бо там, на тій станції, нас колись навчили не плакати, а ми ж, по суті, з того часу й їдемо, їдемо, заливаючи квиток пивом.
Сьогодні я зійшов. Уперше. Підійшов до нього на пероні, малого. «Вставай, — кажу. — Поїхали додому. Я тебе забираю». І ми сіли в останню електричку, він і я, і за вікном гойдався весь цей залізний, ніжний, побитий світ. І вперше за роки мені не треба було пити, щоб його любити.