Світ ловив мене сітями — та не сітями золота чи слави, ні: сітями втечі. Підсував чарку, мов приманку: «Випий, мандрівниче, та й не думай, хто ти». Бо ще змалку навчили мене боятись власного серця, як чужого пса, і я тікав від нього в дим та в забуття.
Та сродна праця душі — не втеча, а пізнання себе. І спитав я серце, як друга при дорозі: «Чого тобі, убогеньке?» І воно відповіло притчею: «Той, хто шукає щастя поза собою, подібний до пастуха, що шукає вівцю, сидячи на ній верхи».
І зрозумів я: дитя, яким я був, не загублене — воно під сподом, як зерно під снігом, жде весни уваги. І я перестав ловити щастя по шинках, бо воно, виявляється, було вдома — в мені, занедбане.
Подяка Богові, що потрібне зробив неважким, а важке — непотрібним. Непотрібним став дурман. Потрібним — серце. Світ ловив мене, та не впіймав: бо хто віднайшов себе, того вже жодна сіть не вдержить.