У грудях моїх стояв млин, і молов він ніч і день саму лиш темінь. Хто його поставив? Страх, ще той, дитячий, коли в хаті гриміло, а я, малий, ховавсь під ліжко й слухав, як стукотить моє серце об підлогу, мов град об бляху.
І виріс я з тим млином, і він молов мене зсередини, і борошно те було чорне, і я місив з нього хліб божевілля та запивав, запивав, аби спинити жорна. Та що дужче пив — то швидше крутились вони, і вже не я молов — мене мололи.
Аж раз, на самім краю, де вже й безум близько, нахилився я в темну горловину млина — і там, унизу, між жорнами, сидів він, хлопчик, і тримав каміння руками, щоб не змололо його зовсім. Тримав сорок літ.
І я зупинив жорна — голіруч, до крові. І виніс його на світло. Млин став. І в страшній тій тиші вперше за життя я почув не гуркіт — а власне дихання. Тихе. Живе. Чорний млин змовк, бо не стало кому боятись.