Я засвічую свічку й сідаю поряд із дівчинкою, якою була. Вона тримається в кутку душі, тиха, як перед грозою, і не вірить, що по неї нарешті прийшли.
Колись її навчили, що любов — це коли ти зручна, тиха, безбарвна. І вона стала тиха. А все, що в ній рвалося співати й сердитись, поскладала в темну скриньку й залила зверху, щоб не відчинялась. Бо за відчинене — карали відсутністю тепла.
Я беру її за руку. Свічка лагідно дихає. «Ти можеш бути голосною, — кажу. — Можеш сердитись, плакати, хотіти. Тебе любитимуть не за тишу. Тебе любитимуть просто так, бо ти є».
Вона довго мовчить. Тоді кладе голову мені на плече, і я чую, як по ній, як весняна крига, рушає замерзле. Це не боляче. Це тане.
Зцілення тихе, як ця свічка. Не гасить темряву криком — просто стоїть і світить, аж доки мала не повірить, що темно більше не буде. І засинає в теплі. І я разом із нею — ціла.