Був мені сон, а може, й не сон: ходив я лабіринтом власного дому, де кожні двері вели в дитинство, та всі були замкнені, і ключі погубив я по шинках. Дім стояв на пагорбі понад рікою часу, і в найдальшій кімнаті хтось тихо плакав уже сорок літ.
Я блукав коридорами, як чужинець у власній душі, і світив собі недогарком вина — та воно чаділо й не світило. І зрозумів я химерну річ: лабіринт не випускає не тому, що складний, а тому, що я боюсь дійти до тієї кімнати, де плач.
І пішов я на той плач, крізь страх, як крізь павутиння. І відчинив незамкнені, виявляється, двері. А там — малий я, при свічці, живий. «Я думав, ти ніколи не прийдеш», — каже. «Я заблукав, — кажу. — Я тебе шукав по чужих кімнатах».
І щойно я взяв його за руку — лабіринт випростався в одну пряму світлу залу. Бо дім химерний доти, доки тікаєш від себе. А хто себе віднайшов — тому й мури за вікном.