Дід Свирид умирав тихо, як жив. Покликав онука, того, що пив гірко вже років з десять, і сказав: «Сідай, Миколо. Розкажу, поки є час».
І розказав, як його, Свирида, малим лупцював батько за кожну сльозу, поки хлопець не вивчив головну науку: ховай нутро, бо за нього б'ють. «І я сховав, — каже. — На все життя сховав. Та воно, синку, не зникло — воно тебе чекало. І до тебе перейшло, бо я не встиг розказати».
Микола слухав і вперше не тягнувся до чарки. Бо раптом побачив: і він ховає; і він передасть малому своєму, як йому передали, цю мовчазну спадщину страху.
«Не ховай, — прошепотів дід. — Виплач за нас обох. Бо рід наш плакав усередину сто років. Розірви те коло».
І заплакав Микола — вперше відколи й сам пам'ятає, — не п'яно, а чисто. І відчув, як крізь сльози рушає в ньому щось велике й тепле. Дід усміхнувся й заплющив очі. А Микола пішов додому. До свого сина. З порожніми руками, але повним серцем.