Ок, чесно: я була королевою вечірок, поки не зрозуміла, що вечірка — це просто гучний спосіб не чути себе. Драйв, тусич, ще шот, ще трек — аби не лишитись наодинці з тією шестирічною, що сидить десь у мені й досі чекає, поки мама підійде й скаже: «Ти супер просто так, не за оцінки».
Мама не сказала. Мама була зайнята виживанням. І я виросла з діркою розміром з усе нерозказане дитинство — і затикала ту дірку всім, що світиться й шумить.
А тоді одного ранку, на чужій кухні, з фейсом панди й серцем як після нальоту, я почула власну тишу. І замість тікати від неї в наступну рейв-волну — сіла в неї, як у ванну. Страшно. Але.
«Привіт, мала, — сказала я тій, всередині. — Я тебе бачу. Ти крута. І без діджея». І вона, уявіть, всміхнулась.
Виявилось, найбільший драйв — це коли тобі не треба ховатись від себе. Тиша на нулі гучності, а штирить сильніше за будь-який біт. Бо це нарешті ти. Жива.