Мене вчили бути тихим жаром під попелом — не палахкотіти, не сміти, не жадати. «Чемна дівчинка не гнівається», — і я ховала свій вогонь так глибоко, що сама забула: я не попіл. Я полум'я.
А вогонь, загнаний усередину, починає палити господаря. І я гасила той внутрішній жар, чим могла, — аби не чути, як він проситься назовні, цілий, нескорений.
Та є хвилина, коли або згориш дотла зсередини, або зважишся горіти відкрито. І я зважилась. Витягла з-під попелу ту дівчинку з палаючими очима — себе, заборонену, — і сказала: «Гори. Я більше тебе не гаситиму».
І спалахнуло — не руйнівно, а як ватра в ночі, до якої сходяться змерзлі. Виявилось, мій гнів — не хвороба, а сила; моя жага — не гріх, а життя.
Жінка з вогнем не потребує дурману: вона сама собі тепло. Краще згоріти собою, ніж тліти чужою чемністю. І я горю. Нарешті — своя.