(Кабінет психотерапевта. ВІТЬОК на кушетці, тверезий другий тиждень, страждає.)
ВІТЬОК: Дохтор, мене штиняє. Тверезий — і чую все: дитинство, батю, як він гримів... Краще б не чув, бля.
ТЕРАПЕВТ (спокійно): То й добре, що чуєш. Двадцять років не чув — і запивав. Тепер слухай: той малий, що в тобі скиглить, — то не ворог.
ВІТЬОК: Та я його, шмаркача, терпіти не можу! Слабак!
ТЕРАПЕВТ: «Слабак» — це тобі батя сказав. А пацан просто хотів, шоб його обняли, а не вчили не плакать.
(Вітьок мовчить. Довго. Шморгає носом.)
ВІТЬОК: ...І шо, обняти його? Самому себе? Та це ж тупо.
ТЕРАПЕВТ: Тупо було двадцять років себе труїти, шоб не відчувать. А це — не тупо. Це найхоробріше, шо ти зробиш.
(Вітьок заплющує очі. Кладе ручиську собі на груди. Сидить. І раптом — тихо, без матюків.)
ВІТЬОК: Ну... прости, малий. Я тебе більше не топитиму.
(І штиняти перестало. Завіса. Чарка на столі лишилась повна — і вперше нікому не потрібна.)