[1] Я існую уривками. Зранку — один фрагмент, увечері — інший, а між ними шов із алкоголю, щоб не видно було, що цілого «я» нема.
[2] Коли саме мене розрізали на шматки? Маркер: шість років, кухня, крик. Тіло запам'ятало точку розриву й відтоді живе як архів незшитих файлів.
[3] Пляшка — це clipboard. Тимчасова памʼять, куди копіюєш відчуття цілості, щоб через годину втратити при перезавантаженні.
[4] Помилка системи: що більше копіюєш чуже тепло, то менше пишеш власне.
[5] Сьогодні я зробив дивне — не запив шов. Дозволив фрагментам торкнутися країв. Боляче, як зшивати без наркозу.
[6] І раптом між [шматком-страх] і [шматком-сором] проступив [файл-006: хлопчик, цілий, незбережений сорок років].
[7] Я не видалив його. Я натиснув «відновити».
[8] Дивно: коли перестаєш склеювати себе чужим — починаєш зростатися власним. Шов гоїться зсередини.
[9] Я ще фрагментарний. Але вже — мій власний чернетковий, теплий, незакінчений, живий документ. І більше не тисну Ctrl+Z на себе.