Дерева ніколи не поспішають, і в цьому вся їхня мудрість. Вони ростуть з усього, що з ними сталося, — і з посухи, і з блискавки, — і не цураються жодного кільця. Навіть рік, коли в них влучило, лишається в них кільцем, не раною.
Я довго заздрив деревам. Бо сам ховав одне своє кільце — той рік, коли мене, малого, навчили не дихати на повні груди, бо вдома було небезпечно бути живим. І я дихав уривками півжиття, а провали між вдихами затикав димом і вином.
А потім переїхав ближче до букового лісу й почав учитися в дерев. Сідав, клав долоню на стовбур і дихав із ним в одному ритмі: повільно, глибоко, до самого того затиснутого кільця.
І виявилось: рік, коли влучило, нікуди не дівся. Він став частиною деревини. Не діркою — візерунком. Я перестав його ховати. Почав ним рости. Дерева знають: нас формує не те, що нас обминуло, а те, що ми вростили в себе й понесли вгору, до світла.