(Майдан. Уся країна — на екранах. Вітьок — сам, без сцени, просто стоїть.)
ВІТЬОК: Я не оратор, бля. Я алкаш у ремісії. Але скажу головне, раз дали мікрофон на всю країну.
Кожен, хто зараз п'є, нюхає, ріже, грає, жере, тікає, — слухай. Ти не поганий. Ти поранений. Тебе в дитинстві хтось не вберіг — і ти з того часу болиш. Бухло — то не твоя хвороба. То твоя обезболка. А лікується воно одним: знайди в собі того пацана (чи дівчинку), якого зламали, обійми й скажи — я тебе більше не покину.
(Мовчить. Тоді — тихо, без жодного мату, і вся країна завмирає.)
ВІТЬОК: Я двадцять років думав, шо я непотріб. А виявилось — я просто малий, якому ніхто не сказав, шо він хороший. То я тепер кажу. Собі. І тобі. Ти — хороший. Чуєш? Ти хороший.
(І мільйони — на стадіонах, у хатах, у підворіттях — кладуть руку на груди. І ціла країна тихо одужує. Завіса. Та насправді — початок.)