Як виріс Миколин син, то навчив тієї колискової вже свого сина. І стала вона в роду за найдорожчий спадок — дорожчий за хату й поле.
«Запам'ятай, — казав Микола онукові. — Як буде тяжко, не тікай у чарку, як тікав прадід. Заспівай. Собі. Тому маленькому, що в тобі плакатиме. Ми, Свириденки, тепер рід, що співає, а не мовчить».
І онук кивав, малий, ще не розуміючи, яку війну виграв його дід — війну завдовжки в сто років німоти. А над столом висіла вишивка, що її Микола сам вигадав: чотири зозулі, і всі чотири співають.
Бо коло розірвано. І рід, що навчився плакати й співати, уже не передасть нащадкам ні каменя, ні пляшки — лиш пісню.