Поховали діда Свирида навесні, а влітку народився в Миколи син. І приніс Микола малого на дідову могилу, і сказав тихо, як уміють лиш ті, хто наплакався: «Тату, чуєте? Коло розірвано. Я йому заспіваю те, чого нам не співали. Він не ховатиме сліз. Він не питиме від німоти».
І заспівав — невміло, та від серця. А хлопчик на руках слухав, і дід у землі, здавалось, слухав, і всі ненароджено-наплакані зозулі роду слухали.
Бо одна виплакана сльоза рятує тих, хто буде після. Микола більше не пив. Він тепер співав синові. І в тому співі гоївся весь рід — назад на сто літ, і вперед на сто. Отак людина й розриває коло: не помстою, а колисковою.