Зібралось село й поховало пляшку. Не жартома — насправжки: викопали яму під грушею, поклали туди останню чвертку й загорнули, як небіжчика.
Іван сказав слово: «Тут лежить те, чим ми сорок літ глушили незаплаканий плач. Більше не треба. Ми навчились плакати».
І ніхто не сміявся. Жінки голосили — та вже не з горя, а з полегші. Бо коли ціле село виплакало свій камінь, горілці нема роботи.
Поставили хрест: «Тут спочиває наша німота». І розійшлись по хатах — обіймати своїх дітей, живих і тих, що в собі. А груша над могилою тої ж осені вродила, як ніколи. Кажуть, на сльозах усе росте.