«Лупайте сю скалу!» — гримів я іншим, а сам сидів у власній скелі, замурований ще змалку. Бо хто в дитинстві навчився, що почуття — це слабкість, той сам собі мур і сам собі в'язень. І я довбав світ молотом розуму, будував мости, писав трактати — а в грудях стояла скала німоти, і я лив на неї горілку, гадаючи, що розмиє. Дарма: камінь твердне від страху, не від трунку.
Аж зрозумів я істину просту: визволення — це праця, а не диво. І взяв я молот не проти світу — проти власної скелі. Бий, каменярю! Ось перший удар: дозволити собі заплакати. Ось другий: визнати, що мені було боляче. Ось третій: обняти того хлопця, що замурований у камені сорок літ.
І тріснула скала. І крізь шпарину вдарило світло. Не Бог дав волю — я сам її вилупав, по камінчику, в поті чола. Бо щастя не дається, як милостиня. Воно здобувається, як визволення. І хто визволив себе — тому й молот стає не зброєю, а ключем.