Уночі мені наснилось, що в животі моєму плаває риба, а в роті в риби — ключ від кімнати, де я лишив себе семирічного. Я давно вже не зазирав туди: двері забув, ключ проковтнула риба, рибу залив я акваріумом вина, щоб не плюскотіла.
Та цієї ночі риба випливла на поверхню сну й сказала людським голосом метелика: «Перестань мене топити — і я віддам ключ». Я завагався: тверезій рибі видно дно, а на дні — той біль, від якого я плаваю каламуттю.
Але я вилив акваріум. Риба полежала на сухому страху, тоді розкрила рот — і випав ключ, мокрий, срібний, теплий. Я відчинив двері. У кімнаті, серед годинників, що цокали навспак, сидів хлопчик і складав із моїх забутих сліз кришталеву вежу.
«Ти прийшов раніше, ніж риба померла», — зрадів він. Ми вийшли разом, і риба обернулась птахом, і птах — словом, і слово — мною, нарешті цілим. Хто дістав свій ключ із власних глибин, той більше не топить риби. Він слухає, що вона співає.