Я довго думав, що в мене всередині — порожня кімната. Виявилося, ні: кімната повна, просто в ній зима. Там сидить хлопчик семи років і не плаче, бо колись зрозумів, що від сліз стає тільки холодніше.
Я приходжу до нього з чаєм. Не питаю нічого. Просто ставлю горня на підвіконня, де колись був іній, і чекаю. Тиша — це не відсутність звуку, це присутність того, хто нарешті поруч.
Минає година. За вікном сніг лягає на сніг, лагідно, без докору. Хлопчик дивиться, як від горняти підіймається пара, і вперше за тридцять років відмерзає одне слово. Він не каже його вголос. Але кімната теплішає на один подих.
Цього досить. Зцілення не приходить громом; воно крапає, як віск зі свічки, поволі будуючи маленьке кругле світло. Я не лікую того хлопчика. Я просто більше не виходжу, грюкнувши дверима. Сідаю поряд. І зима, відчувши, що її більше не бояться, починає, соромливо, танути.